Щоб допомогти дружині у виданні її поетичних збірок,
полтавець Микола Чупрун у 90 років освоїв комп’ютер,
а у 92 роки видав власну монографію
У житті кожного з нас були викладачі, які забувалися відразу після вичитаного курсу. І, навпаки, зустрічалися яскраві, неординарні особистості, котрі залишили глибокий слід на все життя. Мені, випускниці історичного факультету Полтавського педінституту, назавжди запам’яталися блискучі лекції з нової історії, які читав кандидат історичних наук Микола Йосипович Чупрун. Вимогливий викладач, Микола Йосипович вирізнявся неабиякою людяністю й завжди підтримував здібних студентів, з готовністю допомагав їм. Однак справжні відкриття чекали на мене кілька років тому, коли пощастило познайомитися з дружиною Миколи Йосиповича Ольгою Діомидівною. Без перебільшення, це полтавське подружжя - унікальне.
Життєві плани перекреслила війна
Їхні долі багато в чому схожі: обоє народились у 1922 році, обоє після школи вступили до вишів: Микола Йосипович - на історичний факультет Одеського університету, а Ольга Діомидівна - до столичного МІФЛІ (Московський інститут філософії, літератури та історії). У перші ж дні війни обоє добровільно пішли на фронт…
Дитинство Миколи Йосиповича минуло на Черкащині, він мріяв, як і батько, стати педагогом. А Ольга Діомидівна свою подальшу долю пов’язувала з літературною діяльністю. І хоча народилась дівчина у далекому Улан-Уде, проте мала полтавське коріння: її батько, Діомид Гаврилович Верещак - лікар, мікробіолог, науковець - родом з Гадяча. Більше того, він походив зі знаменитого роду Драгоманових, що дав світу цілу плеяду відомих діячів української культури і, зокрема, ліричну Мавку - Лесю Українку. То чи варто дивуватися, що Оленька Верещак з дитинства писала вірші?
Подальші плани обох молодих людей безжально перекреслила війна. Щойно здавши екзамени за перший курс, Ольга стала медсестрою. Постійно стикалася з болем, стражданнями, безглуздими смертями. Неодноразово й сама опинялася за крок від смерті.
У січні 1945 року Ольга Верещак демобілізувалася з армії - далися взнаки проблеми зі здоров’ям. Ще взимку 1941-го під Москвою Ольга обморозила ноги. Згодом, працюючи операційною медсестрою у військовому шпиталі, змушена була терпіти жахливий біль, по кілька годин стоячи біля операційного столу. А в перервах між операціями Ольга Верещак… була донором. Маючи універсальну першу групу, вона здала 26 літрів крові!
Про те, щоб продовжити навчання в МІФЛІ, не було навіть мови: жахи війни назавжди перекреслили в її душі поезію. Принаймні, так тоді думала. Вона обрала споріднений фах історика й розіслала листи в кілька університетів. Відповідь надійшла лише з Одеси - її запросили на другий курс.
На півроку старший Микола Чупрун у червні 1941 року встиг перейти на третій курс, тож мав право на бронь. Але юнак відмовився й кілька тижнів оббивав пороги військкоматів, аж поки, зрештою, його зарахували до армії. Потім були авіаційно-технічне, а згодом - льотне училища. А його однокашники - студенти третього та четвертого курсів Одеського університету, отримавши бронь, були евакуйовані до Майкопу для подальшого навчання. І вже у липні 1942-го майже всі загинули, обороняючи Кавказ. Зі студентської лави запам’яталася жахлива статистика, яку Микола Йосипович наводив на своїх лекціях: з усіх радянських юнаків 1920-1922 років народження у вирі війни вціліли лише два відсотки!
Певно, з нього вийшов би сміливий і відчайдушний льотчик. Принаймні сам Микола Йосипович зізнається: він ніколи не літав за правилами. Тобто якщо ту чи іншу фігуру всі (зокрема й німці) виконували однаково, то він намагався зробити інакше. Та якось під час розвідувального польоту в умовах урагану курсант Чупрун не витримав перевантаження й знепритомнів. Літак дивом урятував другий пілот, швидко перебравши на себе управління. Лікарі діагностували виснаження в результаті постійного недоїдання: курсантів годували лише пшоняною кашею з квашеною капустою. Миколу Чупруна визнали непридатним до військової служби і хотіли комісувати. Він же ледь не на колінах благав керівництво дати йому останній шанс. І став щодня посилено тренуватись, виснажуючи себе фізичними вправами. Зрештою, йому запропонували посаду політпрацівника при училищі. Та він попросився на фронт механіком.
Війну закінчив комсоргом авіаполку й у жовтні 1945 року повернувся на навчання до рідного університету. І в перший же день... закохався. Ольга Діомидівна зізнається, що теж звернула увагу на нового красеня-однокурсника. Обоє в один голос стверджують: це було кохання з першого погляду, кохання на все життя! У січні 1946 року Микола Йосипович і Ольга Діомидівна створили сім’ю.
Пліч-о-пліч 68 років
Вони разом навчалися в аспірантурі й майже одночасно захистили кандидатські дисертації, разом працювали в Дніпропетровському університеті, а у 1956 році переїхали до Полтави. Ольга Діомидівна викладала у сільськогосподарському інституті, Микола Йосипович - у педагогічному. Їхнє життя не було легким чи безхмарним - на жаль, у всі часи зустрічаються кар’єристи, пристосуванці, різного роду негідники. Подружжю постійно доводилося боротися за правду, утверджувати справедливість. Заради цього вони нерідко жертвували матеріальним благополуччям чи кар’єрним зростанням. Цьому навчали студентів і двох своїх доньок.
У 50 років у Миколи Йосиповича трапився інфаркт. Як і в юності, боротися з недугою він вирішив за допомогою фізичних навантажень. Разом з дружиною долав кілька кілометрів до дачної ділянки й трохи перепочивши, повертав назад. Сусіди завзято поралися на городах, а Чупруни просто навідували свій клаптик землі. Лише за кілька років Микола Йосипович власноруч звів ошатний будиночок.
Відтоді щоденні фізичні вправи стали невід’ємною складовою їхнього життя. І нині, здолавши 90-літній рубіж, подружжя щоранку вирушає на обов’язкову прогулянку до парку. Їм уже важко даються навіть кілька десятків метрів. Та вони не нарікають на труднощі, а долають їх, підбадьорюючи один одного.
У творчому пошукові
А ще у Миколи Йосиповича і Ольги Діомидівни є спільна творча справа, їхнє велике захоплення. Кілька років тому чоловік шукав сімейні фотографії й випадково наткнувся на теку з поезією дружини - кілька сотень віршів, записаних у зошитах і на окремих аркушах. На деяких уже вицвіло чорнило, тож слова ледь угадувалися. Виявляється, попри власну заборону писати вірші, Ольга Діомидівна так і не змогла побороти цю потребу душі. У вільні хвилини (а особливо вночі, коли не спалося) слова мимоволі шикувалися в рими. Потай від рідних вона записувала вірші й складала до теки. Микола Йосипович був вражений щирими й зворушливими рядками про нелегке дитинство, фронтову юність, жіноче щастя, красу рідного краю. І наполіг, щоб дружина видала книгу. Так у 2010 році з’явилася перша збірка - “По зову сердца”. Наступного року - ще одна - “О счастье искренне мечтала”, а у 2012 році - відразу дві: “Любовь и счастье я нашла с тобой” та “Нам дороги эти позабыть нельзя”. Остання, п’ята збірка - “Песня о любви” (2013) - присвячена передусім тим, хто здатен на найвеличніше, найзворушливіше почуття. Це справжнє одкровення жінки, яка прожила нелегке життя, але сповна відчула кохання.
Микола Йосипович став не лише ініціатором видання книг своєї дружини, а й їхнім упорядником та літературним редактором. Більше того, чоловік, якому на той час виповнилося 90 років, придбав комп’ютер і навчився на ньому працювати.
Як правило, люди (навіть значно молодші) не надто прагнуть здобувати знання чи оволодівати новими навичками. При цьому знаходять чимало причин, щоб виправдати власну лінь. Та дослідник і науковець Микола Йосипович Чупрун усе життя займався виснажливою розумовою працею, творчим пошуком. До всього, переживши жахіття війни, здолавши хвороби, він надто цінує життя й не збирається марнувати його на лінь. Уже через рік і в нього, і в дружини були власні сайти. Бажаючі легко можуть їх відвідати: http://nchypryn.at.ua та http://chypryn.at.ua
Безмежні можливості “світової павутини” просто зачарували літніх людей. Тут вони шукають ілюстрації до книг, постійно спілкуються в Скайпі з онуками, друзями та знайомими з різних країн. А скільки нового можна дізнатися!
Рукопис, виданий через півстоліття
Якось Микола Йосипович, “мандруючи” Інтернетом, наткнувся на веб-сторінку товариства “Vive Liberta” - зарубіжного центру з вивчення історії Франції. І з подивом побачив там… свою наукову статтю, написану понад півстоліття тому й розміщену без його відома. Стаття була присвячена одному з діячів Великої французької революції Луї-Антуану Сен-Жюсту. Принагідно зазначимо, що Микола Чупрун першим з радянських істориків звернувся до вивчення життя, світогляду та революційної діяльності видатного француза. Досконало володіючи французькою, англійською та німецькою мовами, він опрацював величезну кількість революційних декретів, спогадів сучасників, наукових праць та інших документів. Зрештою, прийшов до висновку, що практично заперечував усталені на той час погляди в історичній науці. Вибачте за тавтологію, та це була справжня революція у вивченні революції. На противагу Жану Жоресу, Жоржу Лефевру, Альберу Матьєзу та іншим видатним ученим Франції, Микола Чупрун розробив нову концепцію основ соціальної політики якобінців, яка була документально і філософськи обґрунтована. Що й говорити, це був значний внесок у вивчення історії Великої французької революції. Тоді ж Микола Йосипович написав цілу низку наукових робіт, упродовж десяти років працював над монографією. На жаль, видати її так і не вдалося - в кількох видавництвах, куди він звертався, пояснили, що у них бракує редакторів, які володіють іноземними мовами, та ще й кількома одразу. Хоча, можливо, виданню книги перешкодили “закулісні ігри”, притаманні тогочасній радянській науці.
Як би там не було, та рукопис ліг у шухляду столу. І ось тепер дослідник зрозумів, що його давня праця й досі актуальна, вона викликає неабиякий інтерес у науковців. Не гаючи часу, став готувати монографію до друку. Для цього знадобилося відновити й переосмислити чимало документів. Доводилося працювати в напруженому режимі - чоловік хотів, щоб монографія побачила світ до 220-ліття загибелі якобінців у роки Великої французької революції (27 липня 1794 року - 9 термідора). Найважче, зізнається Микола Йосипович, було звірити переклад документів ХVІІІ століття, адже відтоді й французька, й англійська та німецька мови значно змінилися, багато слів набули іншого значення. І навіть Інтернет не міг допомогти. Та труднощі ніколи не зупиняли Миколу Йосиповича. Головне ж, чоловіка підтримувала дружина - як і він у свій час допомагав їй у виданні книг.
Днями у видавництві “АСМІ” побачила світ добре ілюстрована, ґрунтовна монографія Миколи Чупруна “Луи-Антуан Сен-Жюст”. Це видання, безперечно, буде корисним для науковців, студентів, учителів. “Погортати” книгу (а також інші роботи науковця) можна і в електронному вигляді на особистому сайті Миколи Йосиповича. А пересічних читачів, можливо, зацікавить непростий і захоплюючий життєвий шлях 92-річного автора та його вірної супутниці життя. Їхній приклад доводить: життя неповторне й прекрасне, причому в будь-якому віці.
Зінаїда МАТЯШОВА, “Полтавська думка”. 05.06.2014
